Братство

05.01.2005 | Дмитро Корчинський
Спасіння через смуту

Якщо західні хлопці класно грають у баскетбол, то їм зовсім не потрібно змагатися, де б те не було, за правилами боксу. Відповідно, вони ладні вкладати сякі-такі гроші та зусилля у те, щоб перебудувати ринг у баскетбольний манданчик. Сучасна політична система була винайдена британцями, які почали культивувати рівновагу у себе та в Європі. Зараз це називається стабільністю. Її метою є унеможливити (де б те небуло) концентрацію волі. Якщо уявити можливість виникнення десь у надрах української душі власних амбіцій, то з усією гостротою мусить бути поставлене питання про те, що нам, власне, потрібно: ДЕМОКРАТІЯ ЧИ СВОБОДА?

Нам підсунули багатопартійні вибори.

Партії грали в ситуації, які Ортега-і-Гассет назвав "повстанням мас". Все почалося у ХІУ ст., коли піхота стала перемагати кінноту. Вихідними точками можна вважати битву шпор та бій під Мооргафеле. Поступово роль мас в політиці зростала, поки на межі ХУІІІ та ХІХ ст. не стала визначальною. Європейські народи усвідомили, що управління, війна, торгівля є спільною справою всіх. Це усвідомлення породило європейські нації та політичні партії.

Політичні партії мають сенс за умов загальної політизації та класової боротьби. Але ті тенденції, які народилися під Мооргафеле, вичерпалися в зруйнованому Берліні. ПОВСТАННЯ МАС ЗАКІНЧИЛОСЯ. Світ повертається до попередньої психологічної ситуації. Маси якщо за що-небудь і борються, то тільки за неучасть. Деполітизація та деідеологізація - загальна тенденція у світі. Й Україна передує в цій тенденції. За нових умов партії вже не маніфестують політичних прагнень мас. Бо маси не прагнуть. Партії - це політичні трасти. Створені з тією самою метою, вони дадуть аналогічний результат.

Британці знають, що немає різниці між вігами і торі. Американці не знають різниці між республіканцями та демократами. Функція їхніх партій - забезпечувати стабільність політичної системи. Але навіщо стабільність українцям? Навіщо їм стабілізувати невдачі? "Пацифізм - непогана річ, коли його пропагують переможці". Нащо він переможеним?

При партійних виборах особистостей просіюють крізь додаткове сито - партійне, щоб у парламент уже напевне проходили тільки найдрібніші.

"Диктатура партій є найгіршою з диктатур", - казали наші попередники в шістдесятих роках. У сімдесятих вони стріляли.

Якщо ми хочемо сильної політики, якщо ми хочемо соціальних та економічних перетворень, ми мусимо вийти з ілюзорного поля гри і повернутися в реальне.

В давніх Афінах, які перші почали практикувати демократію, вона полягала в тому. що посадових осіб обирали жеребкуванням. Згодом принцип добору змінився. Посадовою особою ставав той, хто був здатен говорити довше за інших. У давньому Римі до влади приходив той, хто ліпше за інших вмів організувати цікаві вистави. В нові часи - той, хто ліпше співав солодкі пісні.

Людина , яка прагне влади, мусить перемогти в грі, яка називається вибори. А чому не в шахи?

Потрібно, щоб боротьба за владу відбувалася саме в полі життя, а значить - поза виборами. Всі люди доброї волі мають бути зацікавлені в крахові демократичної системи, в поверненні до природної гри сил. Нам потрібні не інвестиції, нам потрібні вожді та герої. Хай вони стануть вождями та героями в сутичках, у диспутах, у конкуренції за ринки. за трубопроводи та шляхи, на чолі батальйонів в подертих камуфляжах, на чолі сеймів промислової щляхти, на чолі студентських барикад, на чолі хресних ходів. Хай вони очолять нас, і ми опануємо цей простір: "Солдати! Ви голодні, роззуті, роздягнуті, але в межах Садового кільця лежать найбагатші пасовиська в світі...". На іржавих бетеерах ми поїдемо по Європі від заправки до заправки, як наші предки від колодязя до колодязя.

Наші великі попередники зліва сформулювали основну пробему століття як проблему відчудження. Що малося на увазі?

В архетипі європейської культури схована революція. Європейська культура цікава сама по собі як революція. Відповідно в кожному столітті європейської історії можна знайти бодай одну велику революцію. Але наприкінці ХІХ ст., багатьом стало ясно (а наприкінці ХХ ст. стало ясно всім), що для підтримання стабільності, для розвитку, для зростання життєвого рівня зовсім не є необхідним надзусилля, екстраординарні особистості, напруження духу, зрештою - револбції. Стало ясно, що науково-технічний прогрес може бути організований не як революція, а як інерція, що може бути побудована така суспільна система, яка буде здатна до саморозвитку, і, до того ж, буде задіювати тільки посередні якості людини.

Для того, щоб рухався потяг цивілізації, вже не потрібно кидати в топку героїв. Подвиги заважають. Видатні якості небезпечні. Демократія стала досконалим знаряддям відчудження, механізмом каналізування амбіцій у ніщо. При тоталітаризмі одні видатні особистості придушують інших. Демократія придушує всіх. Демократія - це безособова диктатура.

Всього чотири проблеми були улюбленими проблемами минулого:

а) соціальна проблема,
б) проблема свободи,
в) національно - крнфесійна проблема,
г) проблема інновацій.

Всі вони знімаються через саморозвиток відчуджених суспільних форм. На тому місці, де мусила стояти мета революції, тепер порожнеча.

Революціонери хаотично метушаться, намагаючись заповнити пустку на місці ворога то жидо-масонською змовою, то емігрантами, то промисловим тиском на екологію, то все ще сподіваються на структурну кризу капіталізму.

Але за всіма цими хаотичними рухами ховається прагнення подолати відчудження. Подолати відчудження через знищення суспільної машини.

Відчудження є проблемою для порівняно невеликої категорії людей, які наприкінці століття залишилися поза справами: це безробітні, полководці, великі вчителі, вожді, пророки, кондотьєри. Я люблю цю пуліку і хотів би, щоб вони подолали відчудження і стали владою.

Парламент складається з людей, які хочуть, щоб наш народ жив добре. А я хочу, щоб наш народ жив ліпше за всіх. І це настільки відмінні підходи, що різниця цілком може стати casus belli.

Чомусь із двох, які попередньо перебували в рівних умовах, викликає моральне співчуття той, хто потерпає, а не той, хто нападає. Але ж той, хто наважився напасти, цим самим подолав інерцію, створив новий сенс, придушив спротив власного трупа. Він зробив вчинок. А той, хто потерпає, навіть якщо і захищається, всього лише реагує.

Камінь теж опирається різцю, але ж він поза мораллю.

Моральні норми створені смертельно втомленими людьми. Ці норми мусять бути переглянуті, адже ми сповнені сил, ще не відбиті нирки, і ми не віримо, що тюрма збудована саме для нас.

Коли засурмить сурма, і Господь покличе всіх перед стопи свої, Він не судитиме нас за наші вчинки. Він простить нам всі наші гріхи ("апокатастазис"). Він судитиме нас за те, що ми не вчинили, не за наші поразки, а за те, що ми не захотіли перемогти, за те, що не втрутились у бійку.

Трьома способами особистість може ставитись до Світу, якщо хоче лишатись собою:

1. Як Сорос. Використовувати слабкості системи. Завдяки своїм талантам йому вдається визискувати світові фінансові механізми, іноді навіть дестабілізуват їх. Але суспільна машина саморозвивається, і для соросів лишається дедалі менше місця.

2. Як Лакі Лучано. Використовувати щілини у системі. Проте "жорна правосуддя мелють повільно, але правильно". Крім того, є дуже небагато кримінальних авторитетів, які не "стукають" ментам.

3. Як Че Гевара. Руйнувати суспільну машину.

Вони можуть не помічати один одного або ворогувати між собою. Але всі вони наші союзники. Як тільки десь авторитет заміняє бюрократію, солідарність стає замість Конституції, а справедливість Кримінальний кодекс, як тільки десь естетичний критерій перевищує етичний, там ми відчуваємо себе на Батьківщині. Ми знаємо - це наша земля.

Як тільки десь у спалахах і гвалті, весь обсипаний конфеті, об'являється вождь, отаман, князь чи пророк і каже: "Влада - це я", і вимагає вірності собі, і бере на себе відповідальність за все, ми впізнаємо союзника, людину нашої нації, і нас стає більше.

БРАТСТВО чекає на вас.