Братство

12.01.2006 | Ірена Кіраль
Інфіковані, або перспектива помаранчевої революції в Росії

У листопаді 2004 року в Україні трапилася рідкісна подія, що оголює основи сучасного політичного життя країни. Реальні технології влади. Сьогодні подібні тенденції можемо спостерігати в Росії.

В російських ЗМІ з’являються виступи й статті, які змазують гостроту українських подій. Те, яким чином обговорюється ситуація в Росії, не має нічого спільного із тим, що відбувалося насправді в Києві.

Перше, що впадає в око при читанні коментарів із цього приводу - це жахливе нерозуміння сутності події російською владою та її переконаність у тому, що “помаранчева революція” - це одинична й стихійна подія. Олександр Вешняков, голова російського ЦВК, заявив: “Передумов для створення “помаранчевої революції” як на Україні, у нас немає”. Підсумки виборів у Росії стають відомі не за десять днів, а за години. Це обеззброює наших опонентів і не дає розгойдувати ситуацію, як на Україні або в Грузії. Сайт ЦВК Росії захищений від нападок професійних хакерів, а в Україні вході виборів сайт був “зруйнований”. У Росії все організовано незрівнянно краще, а тому такого роду “революція” неможлива. Вишняков упевнений, що гарантією міцної влади служить оперативність і захищеність передачі інформації. Але й його український колега Сергій Кивалов був упевнений у цьому. Два керівники ЦВК мислять в однакових рамках. Як же можна тоді стверджувати, що умов для “помаранчевої революцій” у Росії немає? Навіть, якщо російські технічні системи й досконаліші за українські.

Росіяни просто не зрозуміли головного в українських подіях: вже не має значення, як рахуються голоси й хто виграє самі вибори. Перед нами інша технологія узяття влади.

Уже можна сказати, що революції помаранчевого типу відбуваються в Східній Європі й на пострадянському просторі регулярно: Сербія, Грузія, Україна. Недавно подібна зміна влади відбулася в Румунії, але залишилася практично непоміченою російською пресою.

То що ж спричиняє «кольорові революції»? Причин дві: нездатність існуючої на пострадянському просторі владної еліти освоїти нові технології захоплення й реалізації влади та розвиток нових PR-технологій.

У знаменитій на Заході книзі Курціо Бонапарте “Техніка державного перевороту”, автор вказує, що основною умовою державного перевороту завжди є впевненість влади в повному контролі над ситуацією й орієнтація на існуючі механізми встановлення влади (вибори, призначення тощо). У той же час ті, хто захоплює владу, використовують нові механізми здійснення й утримання влади. Презирливі вислови Кучми й Януковича про “владу натовпу” і “вулиці” закінчилися відомо чим. Завзятість у відстоюванні старих істин зробить російських керівників основними організаторами наступних “революцій” і поставить їх у ряд з Милошевичем, Шеварднадзе та Кучмою.

Природа влади докорінно змінюється. Але увесь час здається, що це - у них, на Заході. Насправді, це - у нас. Ні Кучма, ні Янукович не зрозуміли, як це так сталося, що всі механізми влади раптом відмовили разом.

Поки в Росії обговорюється подвоєння ВВП, захоплення державою нафтових активів і основних ЗМІ та вибудовування вертикалі влади, власне влада перетікає в інші площини, де змінюються символічні структури свідомості й виробляються нові орієнтації. Все питання в тому - де й хто це робить?

Дві сили, які цим займаються, відомі. Перша - це нинішня влада. Милошевич, Шеварднадзе й Кучма не відчули змін, які відбулися в структурі влади і свідомості людей щодо неї. Тому саме вони були основними організаторами помаранчевих революцій у своїх країнах. Друга - це сучасні технологи захоплення влади. Газети всього світу захоплено описують діяння цих нових героїв Заходу, які, сидячи в Белграді, готові виконати замовлення на помаранчеву революцію в будь-якій країні.

Технологія сучасних помаранчевих революцій будується, з одного боку, на певнім розумінні сутності влади “новими технологами”, а з іншого - на нерозумінні сутності влади істеблішментом.

Отже, що є запорукою ефективності застосування “помаранчевих технологій”? По-перше, коли влада переконана, що вся повнота влади повинна бути зосереджена у держави, що зміцнення влади відбувається через зміцнення держави. Але сучасна держава має дуже обмежені функції по підтримці влади - оскільки є масові комунікації, ЗМІ, незалежні економічні суб’єкти й існують сучасні технології організації індивідуальної свідомості та юрби.

По-друге, діюча влада викликає в населення недовіру, оскільки загальновідомо, що вона корумпована. А якщо влада корумпована й до неї немає довіри, то вона підробить вибори. Корумпована влада й уміло розпалена під вибори недовіра до неї - цього цілком достатньо, щоб заперечити будь-які результати. У цьому винятково висока роль ЗМІ.

По-третє, влада визнає стосовно себе чужу легітимність. І Росія, і Україна заявили на офіційному рівні, що “ми рухаємося по шляху ринку й демократії”. І якщо спостерігачі ЄС сказали, що вибори 25 грудня в Україні були проведені краще, ніж 16 листопада - неважливо, виходили ці спостерігачі із готелю чи ні - то так воно і є.

По-четверте, влада не розуміє, яка роль засобів масової інформації. З погляду організації влади ЗМІ роблять тільки одне: щодо подій, які не можливо перевірити, вони формують думки, які відомі всім. Звідки, наприклад, відомо, що Бен Ладен взагалі існує? Тільки зі ЗМІ. Тому “помаранчева технологія” у відношенні до ЗМІ проста: частину журналістів необхідно законтрактувати, а ефіри інших ЗМІ просто заповнюються рядами потрібних для опозиції трактувань. Владі вже потім ніхто не повірить, оскільки, щоб вона не заявила, відомо, що вона корумпована й недемократична.

І останній пункт - влада користується фінансовою підтримкою наближених до неї олігархів. Вибори в Україні фінансують олігархи - це відомо всім. У рамках “помаранчевої технології” олігархам і владі протиставляється народ. Народ фінансувати можна - адже він бореться проти корумпованої й брехливої влади! Саме така значеннєва конструкція й була використана в Україні. Фактично під час подій був створений особливий “народ”, що підтримував Ющенка. Такий народ підтримується й прекрасно організується. Усе ставиться на службу помаранчевій революції.

Отже, влада, зосереджена винятково в державі, корумпована й не користується довірою, що не вміє працювати зі ЗМІ, визнає над собою чужу легітимність, виявляється беззахисна проти зовсім скромних фінансових і організаційних вкладень - але вкладень, спрямованих у потрібну точку.

Росія - дійсно не Україна: у Росії повинна відбутися не одна помаранчева революція, а чотири-п’ять. При цьому, нинішні кремлівські адміністратори твердо переконані, що з Росією просто цього не може бути. Тому що Росія дуже велика країна, і тому що в них є ядерна зброя. На Росію не сунуться.

Звичайно, не сунуться - цього просто не потрібно. Три роки, що залишилися до 2008-го - термін цілком достатній, щоб створити в Росії кілька анклавів, де народи почнуть вимагати тієї влади, яка буде влаштовувати їх (а можливо, й незалежності). Будуть створені - як в Україні - свої столиці: Казань, Калінінград, Іркутськ, Владивосток, звідки приїдуть люди, щоб перекрити центр Москви та паралізувати дії влади.

Це - пастка, з якої не буде виходу: мирні мітинги призведуть до українського варіанту, а якщо російська влада вирішить розганяти маси й застосує силу, то в умовах недовіри це буде означати її ще більш різке ослаблення. Це одразу спровокує відділення регіонів.

Росія - дуже близько до того, щоб потрапити в цю пастку. Питання тільки в тому, з’явиться чи ні третя сила - в СНД або в Росії, - яка зможе, враховуючи все вищесказане, чинити спротив? Якщо росіяни сформують її - залишаться суверенною країною. Якщо ні - нехай чекають помаранчевих революцій.