Братство

17.12.2005 | Дмитро Кудасов
По-перше, нема ракет...

…Згідно легенди, азіатський цар Тимур у свій час наказав стратити коменданта однієї з фортець за те, що той не виконав царського наказу і при наближенні государя до фортеці не салютував зо всіх гармат. На питання, чому ж він так вчинив, комендант відповідав (до речі, його після цього помилували): «Мій володар, на це є вісімнадцять причин. Перша - немає гармат...».

Візит міністра оборони України Анатолія Гриценко в США, що тривав весь минулий тиждень, на перший погляд навряд чи став проривом у зовнішніх відносинах Києва у військовій сфері. Головним підсумком цих «вашингтонських посиденьок» стало прийняття України в Раду міністрів оборони країн Південно-Східної Європи (SEDM - Southeastern European Defense Ministerial) у ході 10-ї щорічної конференції цієї організації.

У ході привітань у Вашингтоні відбулася й зустріч Анатолія Гриценко з міністром оборони Туреччини Мехметом Векди Гонулом. При цьому були обговорені питання співробітництва й збільшення обсягів партнерства у справах забезпечення безпеки Чорноморського регіону. Цікаво, що в цей же час, тобто поки два міністри переконували один одного в дружбі й злагоді, оборонно-промисловий комплекс Туреччини «розкрутив» нову програму виробництва балістичних ракет за китайською ліцензією.

Для України це явний привід замислитися. Мова, звісно, не йде про серйозну можливість збройного конфлікту, а скоріше про військово-політичний вплив у регіоні. Це не така вже й дрібниця: ми пам’ятаємо 2002 рік, коли Туреччина відмовляла Україні в можливості вивести проданий крейсер «Варяг» через Босфор. Та й не перший рік в українських спецслужбах триває розмова про постійне посилення турецьких впливів у Криму.

У чорноморському регіоні Туреччина завжди відрізнялася потужною армією й безкомпромісною військовою політикою. При населенні ледве більше 66 млн. та військовому річному бюджеті близько 8 млрд. доларів ця країна на сьогодні має в складі збройних сил 609 700 чоловік, і ще 220 200 - у різних інших воєнізованих формуваннях, маючи крім цього 11 млн. своїх громадян у числі військовозобов'язаних.

Разом з тим, маючи солідний військовий флот, турецька армія досить слабка в сухопутному плані - якщо говорити про технічну оснащеність. Саме виробництво ракетних озброєнь - досить ефективної зброї в сухопутних операціях - і покликано компенсувати подібну слабкість.

Спочатку турки мали намір освоїти виробництво балістичних ракет дальністю 150 км, а потім - 300, 600 і 1 000 км. Очевидно, мова йде про можливість зі своєї території вражати об’єкти на території Ірану й Сирії, що потрапили в немилість НАТО й у першу чергу США. Дивно, звісно, що при цьому турки скористалися послугами Китаю, до якого Пентагон і керівництво альянсу також особливої довіри не мають. Але разом з тим тактичні ракети дальністю 1 000 км вільно зможуть вражати й об'єкти у східній і південній частині України. При цьому повністю накриваючи Крим, Миколаївську й Одеську область, а також такі найважливіші стратегічні промислові центри, як міста Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривій Ріг - досягаючи Черкас.

Знову ж таки не вважайте за нагнітання жахів, але лише заради «спортивного інтересу»: що у військовому плані може протиставити Україна? Основою ракетних військ наших «сухопутників» є тактичні ракети «Крапка» і сумно відома за Броварами « Крапка-В» (Натовське позначення SS-21). Техніка далеко не нова: «Крапка» була прийнята на озброєння в 1976 році, а її вдосконалений варіант - в 1989-ом. Дальність бойового застосування - 70 і 120 км відповідно. Техніка як на теперішній час не особливо грізна - влучність і дальність її дії за сучасними мірками невелика, а ядерні боєголівки АА-60 для цих ракет Україна «здала» ще на початку незалежності.

Набагато більш серйозними є ракетні системи 9ДО72, в українському варіанті позначення - ракетний комплекс Р-300 (не плутати із ІЗ-300 військ ППО!), більш відомі за класифікацією НАТО як « SCUD-B» («Скад»). Із цими ракетами, створеними ще наприкінці 50-х років і порядком застарілими, турбот Києву вистачає. Тривалий час США фактично вимагали, щоб ми свої «Скади» порізали, приєднавшись при цьому до міжнародного режиму по контролю за ракетними технологіями. Просто дивно, що уряд і військові України тоді їх відстояли.Та й то: ні під які міжнародні домовленості ця зброя не потрапляє, Україні заборонено мати ракети з радіусом дії більше 500 км, а «Скад» може «працювати» тільки до 300.

Якщо ж мовити про нашу відповідь на турецькі плани, то на сьогодні старенький « Скад-Б» може хіба що досягти міста Синоп на самій півночі Туреччини, і те якщо буде стартувати із крайньої південної точки Криму. Мова йде про можливе зникнення з української армії в осяжному для огляду майбутньому і цих стареньких, але небезпечних «іграшок». Із трьох ракетних бригад 1-й дивізії дві - у Кременчуці й Жовквє - як говорять в армії, «передчасно дембельнулись» або «прохали довоювати без них» - потрапили під розформування. У підсумку, у нас залишилася одна бригада в Хмельницькому - один з її дивізіонів шестибатарейного складу (це 24 «Скади») - це і є вся ударна ракетна міць українських Збройних сил.

Тих, хто починає міркувати про необхідність збереження паритету України із сусідами з числа членів НАТО у військово-технічному потенціалі, офіційний Київ звичайно возить мордою по батареї зі словами: «Про що ти, віник, шелестиш?». У тому розумінні, що, мол, у НАТО заборонено мати невирішені територіальні питання й висувати в цьому плані претензії до сусідів. До того ж Україна всіляко прагне вступити в цей блок, так про яке ж нехай і приховане військово-політичне протистояння можна говорити?

…Відповідно до легенди, азіатський цар Тимур у свій час наказав стратити коменданта однієї з фортець за те, що той не виконав царський наказ і при наближенні звити государя до фортеці не салютував зо всіх знарядь. На питання, чому ж він так вчинив, комендант відповідав (до речі, його після цього помилували): «Мій володар, на це є вісімнадцять причин. Перша - немає гармат...». У відповідь офіційному Києву можна привести не менше причин. Перша - байки про відсутність територіальних претензій Україна відчула на прикладі навіть не відсторонених «натовських» Греції й Туреччини зі своїм Кіпром, а на власній шкірі - у прикордонних справах з не менш «члєнствующєй» Румунією. Друга - далеко не факт, що Україна не сьогодні-завтра вступить у НАТО. Третя - навіть у НАТО при всіх казках про демократію більш вагомий голос має той, у кого палиця (тобто, армія) могутніше.

У Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року (читай - наша армія в осяжному для огляду майбутньому) є геніальна фраза, що досить змахує на анекдот. В історії з турецькими ракетами вона виглядає особливо пікантно. Вона звучить так: «Вона (артилерія)... повинна компенсувати недостатню захищеність легких підрозділів і повинна бути озброєна сучасними зразками розвідки й артилерії великої потужності, що дасть можливість нейтралізувати сили супротивника на значній відстані від лінії зіткнення сторін». Від подібного оптимізму хочеться плакати слізьми розчулення. До всього, у цьому документі «пропав» зі складу Сухопутних військ такий найважливіший рід військ, як «ракетні війська й артилерія» - залишилася лише «артилерія». Якщо хтось у Генштабі зібрався ракетні озброєння замінити (пардон, «компенсувати») стовбурною «артилерією великої потужності» (дальність стрілянини навіть реактивно-фугасним снарядом не більше 50 км), розумною цю людину назвати проблематично. Це однаково що доводити: великий спис кращий за маленький кулемет.

У всякому разі, у ході всіх пафосних обмінах реверансами й кніксенами будь те в Брюсселі або Вашингтоні, думати про власну обороноздатність і військовий потенціал не завадило б. У нас же, схоже, дипломатичні фінти покликані компенсувати невдачі військової реформи й вади оснащення армії системами озброєнь. Вся історія людства свідчить, що користі від такої стратегії, на жаль, не багато.