Братство

20.11.2005 | Сестра Надія
Мандерлей

Мандерлей – маєток у штаті Алабама, США. 30-ті роки ХХ століття. Рабство скасували сімдесят років тому, але тут все продовжується. Раптом (я так і не зрозуміла, чому) біля воріт маєтку з’являється гангстер зі своїми підлеглими та донькою Грейс. Остання рятує від бичування одного з рабів. Не витримавши цього, хазяйка маєтку вмирає. Віднині раби вільні. Грейс вирішує залишитись, щоб навчити людей жити в нових умовах. Також залишаються декілька гангстерів. Для підтримання порядку.

Але, як виявилося, негри не готові до життя вільних людей. Вони нічого не здатні робити самі. Їм потрібен наказ. І наглядач. Роль такого наглядача виконує Грейс. Паралельно вона намагається нав’язати людям принципи демократії. Усі питання в общині вирішуються голосуванням. Вироки щодо покарання винних втілює Грейс. Фактично вона виконує роль державного апарату – встановлює правила. Цікаво, але раніше те ж саме робила „мем” - хазяйка маєтку. Проте, до появи Грейс в Мандерлеї панувало рабство. Тепер же – настали нові часи. Прийшла демократія.

Нарешті Грейс вирішила, що її місія виконана. На збори вона принесла книгу, так званий „Закон мем” - правила, за якими в часи старої хазяйки велося господарство і жили раби. Вона запропонувала спалити книгу як символ страшного минулого. Проте виявилося…

Виявилося, що „Закон мем” написаний одним із негрів. Для підтримання порядку. Дурнуваті й жорстокі правила насправді полегшували життя в маєтку. Наприклад, щоденний двогодинний парад, що проходив під вікнами будинку мем, рятував від спеки. Оскільки відбувався в єдиному затінку в усій господі. Сад мем, який пильно оберігали і ніколи не рубали, захищав від пилової бурі (до речі, Грейс запропонувала використати дерева для ремонту житла, і буря знищила майже весь врожай бавовни). Гордих рабів іноді бичували, щоб підтримати їхню гордість. І т.д.

Інші про все це знали. І вирішили, що демократія – надто відповідально. Краще повернути все, як було. Для цього потрібна людина, яка керувала б. Голосуванням (!) на цю роль було обрано Грейс. Погрозами її змушували погодитись. Вона втекла й за нею гналися негри. Зі смолоскипами.

Такий от фільм. Нуднуватий. Можливо тому, що ідея абсурдності та непотрібності демократії для мене не нова. Я досиділа до кінця стрічки з однієї причини: дивувалася технологічним моментам.

По-перше, декорації. Їх – мінімум. Усі дії відбуваються на аркуші паперу. На ньому стоїть колодязь, паркан і ще кілька споруд. Все інше написано («сад», «поле» і т.д.) Житла героїв – інтер’єр без стін, дверей та вікон. Хоча уявні двері риплять, на уявні стіни спираються. При цьому зрозуміло, що аркуш-сцена знаходиться в закритому приміщенні.

Цікаве освітлення стрічки. День - штучне світло на всю сцену, ніч – на окремих героїв. Довго не могла зрозуміти, чого не вистачає. Потім дійшло: музики. Абсолютно жодного музичного супроводу. Лише природні звуки – вітер, комахи, свійські тварини. Нічого не заважає сприймати суть. А суть – простий, зрозумілий виклад думок щодо демократії та суспільства. Сказаних в різних життєвих ситуаціях. Жодного психологічного підґрунтя, складних особистих характеристик. Жодних зарозумілостей. Деякої стьобності додає голос за кадром – коментатор-оповідач. До речі, фільм розбий на глави. Наче книга. І аркуш паперу замість декорацій… Можливо, це теж щось означає. Правда, не знаю, що.

„Я сподіваюся, що цей фільм примирить негрів та білих. Вони об’єднаються в бажанні вбити мене” - сказав режисер Ларс фон Трієр. Думаю, це більше, ніж можливо.

Наприкінці 80-х існував такий напрямок мистецтва, як поп-механіка. Суть у тому, щоб знайти найсвятіше в душі людини і зруйнувати це. Наприклад, гастролюючі російські митці робили поп-механіку в Фінляндії. Вони зрозуміли, що у фінів найсвятіше – їхня перемога над збірною Швеції з хокею. У виставі шведи „поімєлі” збірну Фінляндії. Ларс фон Трієр зробив те саме. Він плюнув у душу чорних, заявивши, що свобода їм не потрібна. І білих, показавши, що демократія абсурдна по суті своїй.

І все-таки, виходячи з зали, не думаєш, що дарма витратив час. Останні кадри компенсують всю нудоту двогодинного перегляду. Під радісну музику показуються прикольні фотки з життя білих, чорних, та їхніх відносин. Наприклад, негри в одежі ку-клус-клану, повішені білі, бомжі всіх кольорів і т.д.

„Мандерлей” - друга частина трилогії про відносини білих та чорних. Цікаво, яким буде наступний фільм?