Передплати газету "Братство"!
Наш індекс 09773

25.11.2005 | Сестра Надія
Кривавий вівторок

Акція мала бути мирною, пропагандистською. Її не було заборонено. Суд лише обмежив права на встановлення наметів та використання звукопідсилювальної апаратури. Проте, ми не визнаємо суди. Тим паче, розібравшись у бюрократичних тонкощах, змогли домогтися дозволу на намети і все інше. Дотримуватися закону – поганий смак. Але цього разу все було за законом.

Вийшли зі штабу. Навпроти Маріїнського розгорнули прапори та рушили в напрямку Європейської площі. Ментів – купа, проте я не думала, що нам перекриють дорогу. Вони це зробили. Вишикувалися в кілька шеренг на тротуарі. Не пам’ятаю, де написано, що ми не маємо права ходити тротуаром. Але бити ментів перед оперативними камерами не хотілося, тому вирішили йти проїжджою частиною. Перші хлопці ступили на дорогу – і почалося.

Нас оточили і намагалися кудись штовхати. Ми вперто рухалися в напрямку Європейської площі. Давка була страшна. Я вперше в житті зрозуміла, як це, коли неможливо дихати. Ноги заплуталися, невідомо як, продовжувала рухатися разом з натовпом. Боялася впасти. Затопчуть. Я опинилася не всередині, а збоку. Обличчям до обличчя з мусорами. Вони були молоді та перелякані. Курсантики. Пізніше ми жартували: мабуть, їх уперше вигнали на вулицю. І сказали: „Ну, хлопці, тримайтеся. Повернуться не всі. Це – БРАТСТВО”.

Тим часом щось сталося, позаду стало вільніше. І я зрозуміла, що падаю. А зверху на мене – Аттіла, Льоша, ще хтось… І весь натовп ментів, які нас штовхали. Не пам’ятаю, що я кричала, але впасти не встигла – кілька мусорів підхопили під руки та витягли з-під інших. На якусь мить здалося, що там залишаться чоботи. Зв’язки на ногах болять і досі.

Трохи оговталась. Озираюся – хаос повний. Дениса в’яжуть, Льоша на бруківці, захищається від ментівських чобіт. У Вінтовкіна все обличчя в крові. Кидаюся до нього. Йому закрутили руки, відводять на тротуар. Лаюся на ментів, намагаюся витерти кров. Менти явно розгублені. Мені навіть здалося, що Вінтовкіна зараз відпустять.

Чому нас обох потягли до „автозаку”, так і не зрозуміла. Пам’ятаю, праворуч побачила когось в обійму зі стовпом. Подумала, що хлопця прикували наручниками. Наволоч мусорська! Слава Богу, виявилося, що це Гриша хапався за стовп, намагався втриматися. Не вийшло.

Перед дверима бісівської машини виникла заминка. Я швидко прикинула: відпустять сьогодні ввечері чи завтра – це пригода. Посадять на 15 діб – хоч відісплюся. Нога на сходинці, з машини за мною тягнуться ментівські руки… І тут згадала, що зима. В камері буде холодно. Закриваю очі, валюся назад. Вінтовкін лається страшно. Я не знала, що він знає такі слова. Хтось із ментів кричить: заберіть звідси дівчину. Виносять. Тут мене підхоплює Лора. Закриваючи обличчя від оперативної камери, заспокоюю її.

Сідаю під стіночку. Поруч чолов’яга в цивільному несамовито кричить у телефон: „Пишіть що хочете… Що вони робили? Яка різниця! Пишіть, що хочете, тільки заберіть їх звідси!!!” В цей момент я зрозуміла, як складаються протоколи затримання. Стало страшно. Написати можна що завгодно. Будь-який кримінал. У відділку ніхто з’ясовувати на буде. Будуть вибивати свідчення.

Розплющую очі – і бачу начальника Печерського РВВС. Підбігаю до нього. Він дивиться ошалілими очима. Як потім з’ясувалося, у мене теж обличчя та куртка були в крові. Питаю, куди поїде „автозак” і що буде з хлопцями. Відповідь геніальна: „Я не знаю, вище мене є начальство, воно все вирішує”.

Як приїхала друга машина, як наших туди пакували, як вона від’їжджала – геть не пам’ятаю. Що робила сама – не пам’ятаю. Твердо знаю, що давала інтерв’ю каналу 1+1, а потім прибігли „космонавти”. Більше нічого.

Наступна сцена: наші в оточенні „Беркуту” і ментів. Останніх разів у сім більше. Пізніше ми вирішили, що загалом правоохоронців було чоловік 600-700. Я залізла на опорну стінку парку. Підійшла до наших (їх притисли до стіни). Попов попросив подзвонити в міліцію, повідомити про захоплення заручників особами в міліцейській формі. Поки я телефонувала (до речі, не додзвонилася), хлопців здавили сильніше. Антон, наш невезучий брат, обернувся до мене: „Слухай, мені набридло. Я пішов звідси”. Я не стала думати, як саме він збирається виходити з оточення. Сказала: „Давай”. Підхопила під руки, витягла на стінку. „Пішов!” - штовхнула на схили парку.

Другого витягали разом із Оксаною з Харкова. Третього витягли, проте до нас на стіночку завітали космонавти, і він не встиг утекти. Під’їхав третій „автозак”. Яскрава сцена: ще все спокійно. Хтось із дівчат кричить: „Я люблю тебе!” І починається в’язалово. Хтось із хлопців волає: „Дітей годуй! Виховуй, як виховував би я!” З висоти бачу, що разом з усіма тягнуть і Мирославу. З камерою. Плигаю на землю, кидаюся за нею. Лора – з іншого боку. Двоє ментів відтягують мене зі словами: „Ви ж тільки-но непритомніли!” Машина поїхала.

На штабі – ледь живий Олексій. І ми – жіночий батальйон. Потрохи підтягуються ті, хто зумів утекти. Починається робота зі ЗМІ. З’ясування, хто в якому РВВС. Передачки. Звісно, затриманим зараз не до їжі, але це - діло принципове. Люди повинні відчувати підтримку. Навіть якщо на волі лишився один, він витягатиме своїх.

Почуття – повне офігєніє від того, що сталося. Переживаємо за тих, кого побили. Якщо братчик б’є мента, це нормально. Якщо мент братчика, то це вже мусорське свавілля.

Попереду – важкий вечір. Безсонна ніч. Вимотуючий день під Печерським судом. Радість за звільнених. Чергове офігєніє. Від того, що дев’ятьом таки вліпили по 5 діб. З якого дива, лишилося загадкою. Логіки в діях судді ми не виявили.

А загалом, акція вдалася. Тому що було весело. Людські жертви величезні. Зате – випробування особового складу. Особливо для тих, хто вперше на нашій акції, або вперше потрапив у ментуру. Поводився гідно – прийнятий до лав БРАТСТВА.

Зрозумійте мене правильно: я не хочу, щоб нас щоразу так гребли. Але… У цьому щось є. З таких от акцій складаються легенди. Про НАС.