Братство

26.01.2006 | Брат Боргезе
Єгипет

Запарив чотирьохзірковий готель. Особливо коли збільшується кількість туристів з СНД. Така кончена публіка. Навряд чи вони відрізняються від інших туристів, але тоді ти хоч не розумієш, що воно там каже.

Пішов за місто. Розпитав у легавих, що стояли на посту, де дорога до монастиря Святої Катерини. Вони, правда, довго тикали вбік „Шарму” пояснюючи, що там автостанція. І нафіга мені автостанція, коли я їду стопом? Ми попрощались і я попер по узбіччю. Араби класна публіка. Дуже щирі і люб’язні. Є, звісно, падли, але рідко. Араби завше раді іноземцям, зовсім не тому (як вважає більшість туристів), що у туристів, зазвичай, є доляри. І взагалі, мандруючи різними країнами я помітив, що самі злі – це жителі Росії й України.

Перший, хто зупинився, був таксист. Коли дізнався, що в мене нема грошей (звісно, що я брехав) розсміявся і запросив до авто. В Туреччині стоп звісно йде ліпше. Але й тут нічого.

Дивно, що через кожні 30 км на дорозі стоїть пост поліції, що схожий більше не на пост, а на фортецю. Два кулемети Калашникова стирчать з цегляних вишок-бункерів. Документи перевіряють двоє, при чому один спостерігає за всім з-за стального, спеціально сконструйованого щита (на випадок, якщо почнеться стрілянина, чи вибухне пасажир у автомобілі).

Водію доводиться вміло об’їхати бочки, залиті бетоном, влаштовані таким чином, аби авто не в змозі було розігнатися швидше 5 км на годину. Ну, і на всяк випадок металева полоса, що утворює підвищення, загороджуючи шлях. У випадку, якщо водію дивом вдасться все ж прорватись через перешкоди бочок. На швидкості у легкового авта, без сумніву, відірве передні колеса.

На кожному пості перевіряють паспорти. Помітно, що багато постів висить на наркоті. Один навіть дивлячись в моєму паспорті на турецьку візу, схвально кивнув і скомандував «GOU!».

Часто на дорозі потрібно чекати по дві години, аби з’явилось авто. Приємніше чимчикувати, аніж стояти на дорозі. Через це я пропиляв непоганий кілометраж. Гори, пустеля... Дуже хороше, містичне місце. Колись тут бродив Мойсей. На горі, до якої я направляюсь, він отримав від Бога перший кримінальний кодекс – десять заповідей. В тих горах дійсно водяться Боги. І не дивно.

На півострові відсутня прісна вода. Бедуїни ганяють верблюдів, готують їжу на приузбічному смітті і ніколи нікуди не поспішають. І дійсно, куди там поспішати? Адже за останні десять тисяч років там мало що змінилося. Куди тут поспішати? Між горами витає вічність і боги. А по пісках бродять бедуїни.

Дістався монастиря під вечір. Виявилося, що на гору Мойсея підніматись набагато довше. До вершини видерся якраз перед сутінками. На невеликих виступах у горі селяться араби, що торгують чаєм, кока-колою та пропонують переночувати. Я навіть думав зависнути з ними, адже поночі важко стрибати з каменя на камінь. Але боячись просмердітися багаттям зі сміття, вирішив все ж ломитись усліпу до низу. Спуск все ж набагато простіший, ніж підйом. Таким чином я обігнав пару груп іноземних туристів, що маючи ліхтарики все ж повзли повільно.

Біля монастиря сів у таксі, яке на шару відвезло мене до підозрілого готелю. Я сам попросив знайти готель, де за ночівлю платити потрібно було б поменше. Взяли 15 фунтів, досить дешево. За непогану вечерю – та ж сума. Чай досхочу, безкоштовно і багаття в їдальні.

Їдальня, то відносна назва. Така собі хібара зі столом. Зі сторони стоїть тринога зі встановленою зверху обрізаною бочкою, в якій горить вугілля. Центром приміщення якраз є ця жаровня. Навколо неї кучкуються мандрівники, які цієї ночі зависли в цьому притоні.

Публіка зібралась отпєта. Четверо французів, британська студентська парочка, єврей та два араби. Паломники. Британці мали досить дивний вигляд. З одного боку вони виглядали як хіпарі, але з другого боку - шмотки належали різним африканським культурам. Народний одяг їм додавав бомжуватості. Вони виспівували весь вечір африканські народні пісні та грали на невідомих музичних інструментах. Всі присутні брали участь. Хто підспівував невідомий мотив, хто хлопав у долоні, а хто вистукував на притягнутих арабом барабанах та бубнах. В такій обстановці я провисів допізна, поки не заснув.

Мене розбудив араб, тикаючи ключі від кімнати. Вийшов на вулицю де був відчутний мороз. Завтра – подорож назад до готелю. Знову спека і пустеля, а потім гарячий душ, готель, лоховське місто Шарм-аль-Шейх. Досить непогано. Так дійсно можна мандрувати сорок років.