Братство

26.11.2005 | Сестра Ульріка
Я протестую

Я не визнаю суд. Я не визнаю уряд. Я заперечую міліцію. Я заперечую президента. Я ненавиджу свою поліцейську країну!

Річниця Майдану. Якщо чесно, мені таку фігню святкувати в западло. За купу бабла влаштували сейшн. Назвали це революцією. Потім вибрали зручний день і назвали його „Днем Свободи”.

ОК. Якщо це День Свободи, вирішили відсвяткувати його по-своєму: висловити протест нинішній владі та нагадати їй, що в час, коли вони святкують, наші люди сидять за ґратами. Беремо прапори, переходимо на інший бік вулиці, шикуємося в колону і… на нас біжить чоловік 30 мусорів-курсантиків. Не можемо зрозуміти, що коїться: у нас є офіційна заявка на проведення акції, перед нами вже пройшли два помаранчеві мітинги. Мусора налаштовані радикально. Кожні п'ять хвилин прибуває підмога. Взяли у кільце і почали висмикувати по одному.

Зверху на гірці стояла купка недоумків з пов’язками „УНСО”. Це бидло підбадьорювало мусорів та, неначе шавки, щось крикнувши, тікали назад. Коли братів почали в’язати, паскуди, користуючись моментом, вкрали два прапори.

У мене в руках була камера, тому я видерлася на парапет і знімала звідти. Ніхто жодної уваги на мене не звертав. Почула крик сестри Надії. Її Вінтовкіна скрутили і дубасили по голові, нирках та, не соромлячись, прямо по обличчі. Зламали носа. При цьому браття спротиву міліціянтам не чинили.

Зістрибую з парапету та починаю знімати безпосередньо бійку. Точніше те, як б'ють моїх братів. Неповнолітнього Гришка товкли головою об стовп, а потім об смітник. Усіх валили в багнюку, закручували руки та періодично лупили ногами. Сніг, бруд, кров, прапори з ликом Христа – все перемішалося. Крики хлопців, дівчат, лайка мусорів, сирени - лячне видовище… Отримала кілька стусанів. Показала посвідчення преси - реакції нуль. Навпаки. Мені почали заважати проводити зйомку: закривали об'єктив, відводили "поговорити", штовхали, вибивали з рук камеру.

Приїхав перший „автозак” - завантажили перших 17 чоловік. Підтяглися „космонавти”. За моїми скромними підрахунками було близько 250-300 слуг антинародного режиму. Ви розумієте, яка концентрація деградантів на ста квадратних метрах??? Сестрі Марині стало погано - в неї алергія на мусорів. На повному серйозі! Дівчину починає нудити, а потім… А потім самі розумієте. Словом, я їй заздрю.

Приїхав другий „автозак”. Закрили ще 20 братів. Мене почало трусити. На очах б'ють та кидають до клітки рідненьких братиків.

Третій „автозак” став фатальним. Для мене. Намагаюсь розказати щось про 171 статтю ("Перешкоджання професійній діяльності журналіста"). Закрутили руки та закинули до машини.

Уявляєте, 26 чоловік в будці, де немає світла та вентиляції. Мене посадили на залізний стільчик за кліткою. І на тому спасибі. Водій явно купував права десь на розпродажу. Привезли в якесь РВВС (мусора не казали геть нічого про те, куди нас везуть). Братва в клітці починає бунтувати: якого дідька? ЗА ЩО? Пролізаю до віконця, але видно тільки висотки, місцевість впізнати не можу. Зате бачу авто, на засніженому капоті якого написано: "Тому, що ТАК треба…" В мене починається істерика - і не вір після цього в знаки долі. Привезли в Деснянський райвідділ. Зустріли брудною лайкою: "Якого вам … дома не сиділося? На … вам той Майдан здався?" Далі цензура точно вже не пропустить.

Порозпихали всіх по камерах. Почалася звичайна процедура: спочатку намагалися "розкачати" найслабших (на їхню думку). Почали з неповнолітніх (до речі, вони не мали жодного права їх допитувати). Зрозуміли, що з малолєток толку ніякого, перекинулись на мене. У мусорів почався нервовий тік. Одразу вимагаю адвоката, батюшку, лікаря, телефонний дзвінок, папір. Подумувала над тим, щоб логопеда для них викликали, але стало по-людськи шкода мусорят, які й так уже не знали, які гріхи вони таким чином відкупляють.

Почали всіх підряд фотографувати. Відмазувались, хто як міг - Марко вважав, що так вони відберуть через лінзу шматочок душі, а такі речі не компенсуються. Комусь явився Аллах і суворо заборонив фотографуватися. Хтось ніяк не міг відкрити очі - було погано. Черговий частини почав сивіти. Відбитки пальців - та сама історія. Протоколи ніхто не підписав. Зате зайнялися творчістю в кімнаті - величезними буквами написали БРАТСТВО на стелі. Запальничкою. Вийшло дуже мило. А потім на стінах понамальовували лабаруми і все, що ми думаємо про мусорів та інших бісівських персонажів.

Потім відірвали пластик-шкалу, на фоні якого роблять фото, щоб бачити зріст людини. Це було останньою краплиною. Черговий мало не розплакався, побачивши таке. Бігав по відділку і верещав: "Як я зміну буду здавати?" Сигарет нам більше не давали, відповідали виключно матами. А ми вигукували лозунги: "Ми ненавидимо уряд!", "Ющенка геть!", "Мусора – гомосексуалісти!", "Ми заперечуємо міліцію!".

Пацани у формі перестали сподіватися на нічний сон. І правильно. Як у воду дивились. Почала вимагати окрему камеру. Надали. Я зайшла туди з речами. Запах - неначе хтось, хто сидів тут до мене, помер. Брудно та задушно. Світла немає. Відмовилася від такої гостинності. Збираю шмотки і висловлюю ноту протесту. Сержантик, скрегочучи зубами, відводить мене назад.

Хлопці звільнили мені лавку, пожертвували дублянку, щоби вкритися. Якщо чесно, було багато приколів, морально ми підтримували один одного, як могли. Наші неповнолітні виявились кумедними персонажами та постійно нас розважали.

Загалом мені сподобалось. Переживали тільки за братів, які були по інших відділках. І за батьків. Вони вже точно все знають і переживають. Зранку повезли на суд. Винесли адмінпопередження. На якій підставі мене затримали, так ніхто й не пояснив. Навіть не вибачилися. Компенсації теж ніякої. Взагалі-то я того вечора до кіно збиралася йти…