Братство

29.01.2006 | Надія Моклюк
Карпати

Поворухнутися неможливо – так щільно затиснута між двома тілами. Ноги болять: всю ніч впиралася в ялинку. Щоб не скотитися вниз. Висовую носа з-під спальника. Розплющую очі. Туман. Сусідні ялинки ще видно, а далі – суцільна каламуть. У мене починається тиха паніка. Ми не те що далі не підемо. Ми навіть назад повернутися не зможемо. Уява малює картини безславної загибелі. А все так чудесно починалося...

Планували їхати до Єгипту. Але в нас специфічний спосіб життя. Ніхто не знає, що буде завтра. Тому завчасно путівок не купили. А потім тих, що нам по кишені, не було. Льоша запропонував їхати автостопом. Але у мене на носі сесія. Не встигнемо. Зійшлися на Карпатах. Олексій обіцяв повести нас у класну калибу – хату, збудовану пастухами на гірських пасовиськах. Взимку подібні хати стоять порожні. До цієї калиби два дні ходу з Рахова. Там ніби-то є все, від кастрюль до ковдр. Заходь і живи, поки не набридне. А на півдорозі є ще одна, не така класна, але якраз щоб заночувати.

Першого сіли на поїзд. Другого приїхали до Львова. Звісно, квитків на Рахів не було. Купили на Коломию. Поїзд вирушав увечері, тож пішли вештатися містом.

Я дуже люблю Львів. Тут можна нічого не робити, просто переходити з одної кав”ярні до іншої. Розповідати одне одному байки про життя. І так до безкінечності. Єдине – дещо напряжно десяток разів на день проходити повз центральну площу. Звісно, ще можна відідувати собори та музеї. Але це було зроблено в попередні приїзди. Тож залишалися кав”ярні. Між ними зайшли до спортивного магазину, придбали каремати (між іншим, вдвічі дорожче, ніж у Києві) та лижі (одні на всіх). На секонді ми з Лорою купили змінне взуття. Дуже корисно робити так усім, хто збирається в гори. Взуття там просто вбивається. А лазити босоніж якось неприємно.

Під кінець ми ще сходили в кіно. На «Хроніки Нарнії». Нічого так казочка. І, як не дивно, встигли на поїзд.

До Коломиї прибули затемно. Пересіли на автобус до Рахова. Всі чотири години дороги спали. У Рахові перевдяглися в походне, купили продукти. Банка тушонки, банка згущенки, консерва, хлібина, пачка мівіни на людину + сало, гречка, вівсянка та чай на всіх. Помолившись, рушили нагору.

Найбільш складний підйом – одразу над містом. Власне, це одна з вулиць. Стоять будинки, бігають собаки. Буквально хвилин через п”ять бракує дихання, рюкзак, здається, став тяжчим у декілька разів. Із жахом думаю, що ж буде далі. Нарешті, за кілька довгих хвилин, Льоша оголошує привал. Валимося на сніг під чиїмось парканом. Нас обганяє бабця з ковінькою. Дітлахи катаються на лижах. Дуже соромно за себе.

Другий перехід, другий привал. Хати не закінчилися, хоча порідшали. Уявляю як цим людям за хлібом ходити. На третьому привалі розумію, що не дарма мучилася попередні півгодини. Краєвид вражаючий. Я ніколи раніше не була в горах. Не думала, що тут так красиво.

Для того, щоб піднятися на хребет, треба вийти на стежину. Вона прямо над нами. Метрів десять треба пролізти просто крутим схилом. Провалююся в сніг по коліно. Подумки лаюся. Але незабаром розумію, яка то благодать – сніг. Переді мною – останні пару метрів. Пожухла трава. Слизько. Не можу. Вінтовкін наказує забути слово «не можу» і йти вперед.

Лізу майже по-пластунськи. Рюкзак, курва, важкий, тягне назад. А до низу летіти далеко. Нарешті можна дотягнутися до рук, простягнутих згори. Більш-менш рівна поверхня. Стежина. Про «не можу» я більше ніколи не згадувала.

Вийшли на гребінь хребта й рухалися ним. Висота 1200 м ? Переходи приблизно по 10 хвилин. Довше рухатися просто неможливо. Привали по стільки ж. Поки йдеш, думаєш про одне – аби не послизнутися і не впасти. Крутиться голова, нудить. Дуже хочеться пити. Їмо сніг. На привалах озираєшся навколо. Краса неймовірна. І відчуття нереальності. Ніби все навкруг – декорації. І ще чомусь здається, що за горами – море.

Снігу – по коліно. Ступаємо слід у слід. Льша забув дорогу. Поки він ходив у розвідку, ми натрапили на струмок. Набрали води. Вона була крижаною та солодкою. Олексій повернувся, сказав, що ми на вірному шляху. Треба обійти гору і знайдемо калибу, в якій можна заночувати. До сутінок лишилася година.

Одразу стало веселіше. Чи-то вода була цілющою, чи-то дорога стала рівною. На якусь калибу ми таки натрапили. Вона виявилася замкненою. Льоша запропонував пройти ще трошки. Ми знову стали дертися нагору. І, на мій жах, зупинилися під ялиночкою. Ночівля просто неба в горах узимку. М-да...

Всі пішли збирати дрова. Я впала на речі – і все. Хотілося вмерти. Ну, може, ще поплакати. Але плакати на морозі небезпечно. Тому вирішила вмирати.

Остаточно стемніло. Розпалили багаття. Одразу стало тепло й затишно. Переодяглися в сухе (здебільшого це стосується взуття), дістали харчі. Виявляється, тушонка – найсмачніша річ у світі. Особливо якщо її підігріти і їсти з підсмаженим на вогні хлібом. Запиваючи чаєм зі згущеним молоком. Вмирати перехотілося.

Решту вечора сушилися. Це таке дивовижне заняття, майже ритуал – сушити шкарпеки та взуття. Забирає уйму часу. Ніби не напряжно – і ніби ти при справі. Головне, щоб нічого не згоріло. Не завжди вдається. В Аттіли з Лорою врешті-решт вийшли Gortex-гриль. Хоча цим особливо ніхто не переймався.

Пили чай, смажили сало. Згадали про вино. Ми прихопили з собою дві пляшки. Воно було холодне і надзвичайно смачне. Співали пісень. Розповідали всяку всячину. Лякали мене вовками. Всю доогу ми бачили сліди на снігу. Льоша запевняв, що рисячі. Коли ж почало сутеніти, десь не дуже далеко почувся вий. Періодично він повторювався. Було моторошно. Хлопці знущалися. Уже пізно вночі почула, що цей вий переходить в слова. Мабуть, вили гуцули. Чого домагалися, лишилося таємницею. Лорик каже, просто нема чого робити. Я ж думаю, відганяли злих духів. Або навпаки.

Там, біля вогнища, відчуття нереальності стало особливо сильним. Ніби світ звузився, і по-за колом цього багаття немає нічого. Немає нікого, окрім нас. І так добре, що ми разом.

Спати пішли пізно, близько першої ночі. Поклали каремати поруч, зверу кинули спальник. Лягли: хлопці по краях, ми з Лориком всередині. Накрилися спальниками, які залишилися. Аттіла, індивідуаліст, на своєму карематі ліг осторонь. Пару разів вночі прокидалися від його лайки. У нас був упор в ялиночку. Він же з”їжджав униз на кілька метрів. Єдине, в чому ми припустилися помилки – не познімали взуття. Зранку неприємно нили ноги.

Було навдивовижу тепло. Льоша поспівав ще трохи скаутських пісень. Останнє, що запамяталося перед тим, як заснути – тонкий серпик місяця в гіллі ялинки.

Поворухнутися неможливо – так щільно затиснута між двома тілами. Ноги болять: всю ніч впиралася в ялинку. Висовую носа з-під спальника. Розплющую очі. Туман. Сусідні ялинки ще видно, а далі – суцільна каламуть. У мене починається тиха паніка. Ми не те що далі не підемо. Ми навіть назад повернутися не зможемо.

Потроху попрокидалися. Льоша з Аттілою пішли в розвідку. Думали, вдасться знайти ближчу калибу. Вінтовкін розпалив вогонь, ми з Лориком готуємо гречку. Вінтовкін вирішив випробувати лижі. Це було смішно. Хоча, як для першого разу... Мене ж вразив туман. Він хвилями рухався знизу нагору. Коли підіймався з провалля, було видно, як він клубує, розповзається, поглинаючи дальні й ближчі дерева. У місті туман ніколи не здавася таким матеріальним.

Повернулися хлопці. Вони вилізли на вершину гори, щоб роздивитися навколо, але через туман нічого не побачили. Вирішили пообідати і вертати назад.

«Пообідати» розтягнулося на кілька годин. Враховуючи, що прокинулися ми близько десятої, назад вирушили, коли вже збиралося сутеніти. На півдорозі до Рахова, недалеко від струмочка, бачили порожню калибу. Там і зупинилися на ніч. Невеликий перехід дався зовсім легко. Кажуть, так завжди в горах: перший день найважчий. Нерозтрачені сили пішли на лижі та санчата. Власне, санчат не було. Каталися на карематах. Погано вони їздять. Проте для спання на снігу річ незамінна. Абсолютно не відчувається холоду.

Тоді ж викрили чергову кіношну брехню. Знаєте, коли герой котиться через бік яким-небудь схилом. Єрунда. Принаймні, снігом так котитися неможливо. Хоча градус нахилу поверхні був пристойним.

Калиба виявилася дещо недобудованою. Власне, були лише стіни на сваях. Між стінами та землею – метр. Протяги гуляють неймовірні. Недалеко стояла ще одна хата. Ми з Лориком пішли подивитися. Двері заколочені. Дірка в задній стіні. Залізли всередину. Хлів. Правда, була одна малесенька кімнатка з пічкою, лежанкою, лавками. Доповіли хлопцям. Вони не підтримали мою ідею піти спати туди. Пічку всеодно не розтопиш – хто знає, що там з тягою. Можна вчадіти. Вирішили залишатися в тій калибі, де зупинилися.

Розпалили вогонь, приготували їсти. Ставало холодніше. З-під стін тягнуло так, що довелося закривати дірки карематами й спальниками. Випили вина. Згадали про горілку. Ми прихопили з собою пляшечку. Хлопці випили, ми з Лориком не стали.

Аттіла знайшов місце між стіною та дахом, на балках, які дах тримали. Льоша поліз туди ж. Лорика затягли на стіну навпроти. Нам з Вінтовкіним, звісно, місця не лишилося. Він вирішив спати гамаку, а я – на карематі, в спальнику. Коротше, промучилися півночі. Я прокинулася дуже швидко від холоду й вологи. Надихала в спальник, тепле повітря конденсувалося. Він став майже мокрим. Вінтовкін взагалі не спав. Підтримував вогонь. У гамаці сильно піддувало знизу.

Ми спробували залізти на ті ж таки балки між стіною та дахом в іншій «кімнаті». Там було не краще, ніж унизу. Близько другої ночі з”ясувалося, що Лорик теж не може спати. Ми втрьох на все плюнули, випили горілки (я вперше скуштувала легендарного напою) і пішли в хлів.

Там було не тепліше, але, принаймні, не дуло. І дуже темно. Запальничка не горіла, ліхтарик теж. Навпомацки згребли якийсь хлам з лежанки. Я висловила сподівання, що зранку тут не виявиться трупів. Лорик мене мало не побила. Розмірковувати на цю тему не хотілося. Тому ми лягли і заснули.

Зранку (мається на увазі близько одинадцятої) трупів не виявилося. Вилазимо з дірки, з речами – а поруч з калибою сидить вуйко. І питає, що це ми тамо робили. І чого це виносимо речі. Вінтовкін пішов з ним поговорити. Краще б не ходив. Вуйко нас пожалів (ой, діти, спите на морозі) і запросив до себе. На чай. На сусідню гору. Вінтовкін навіщось пішов із ним.

Десь за годину Льоші довелося йти його забирати. Повернулися вони ще за годину. Ледь вирвалися. Вуйкові нудно. Живе один. Двічі на місяць спускається до Рахова за найнеобхіднішим – горілкою та сірниками. Опинився біля нашої калиби, бо йшов вчора пяний і кинув тут сумку. Важко було нести.

Вуйко виявився політично грамотним. Сказав, що якби побачив Ющенка так близько, як хлопців, спалив би. На питання: чому? відповів, що той такого наробив, такого наробив... Не знаю, що там Ющенко встиг наробити в Карпатах. Але якщо навіть вуйка з гір дістав... Варто замислитись.

Після енної чарки вуйко назвав хлопців синами. І показав, де сховано ключ від його сараю. Мовляв, треба буде – приходьте, ночуйте.

Дорога назад виявилася значно коротшою, ніж туди. Феномен будь-якої подорожі. Через досить сильний мороз туман розвіявся. Сяяло сонце. Я зрозуміла, чому в піснях гори – сині. І взагалі, не думала, що світ може бути таким синім. Льоша вирішив спуститися на лижах. Загубив одну. Другу ми ритуально пустили у прірву слідом. Віримо, що вони знайдуть одна одну. А навесні, коли їх винесе в річку, рятувальники шукатимуть труп лижника. Це так романтично...

Зупинялися лише одного разу. І то, не відпочити, а помилуватися краєвидами. Сонце припікало. Льоша роздягнувся до пояса, начепив окуляри, ліг на каремат і робив вигляд, ніби він на пляжі. Загоряє. Слава Богу, подув холодний гірський бриз, і Льоша одягнувся.

Зясувалося, що спускатися не менш складно, ніж підійматися. Ступати в обмерзлі сліди було незручно. За ніч сніг узявся кригою. Стало дуже слизько. Доводилося всім тілом навалюватися на ногу, щоби хоч трохи провалитися в сніг і не ковзати. Правда, вид на місто згори компенсував усі незручності.

Нарешті підніжжя. Залізнична станція. Дизель на Івано-Франківськ вирушає за кілька хвилин. Це старенький потяг. Кажуть, ще часів Автро-Угорської імперії. Чи не єдиний залізничний зв”язок Рахова зі світом.

Дизель їде п”ять годин. Ми потроху розмерзаємося в теплі. Нарешті можна зняти верхню одежу, шапки, рукавиці. Обличчя, руки – червоні. П”ємо каву з тістечками. Продають тут же, в дизелі. Тут взагалі можна придбати багато чого. Від маринованих грибів до клейонки. Обговорюємо історію ОУН-УПА. Гори – чудесне місце для повстанців. Останніх повиловлювали уже в “61. Коли місцеві почали «стучати». Інакше в горах просто неможливо нікого піймати.

В Івано-Франківську взяли квитки додому. Кілька годин чекали на вокзалі. Льоша з Вінтовкіним сперечалися про еволюцію та селекцію. Дивуюся, як можна так багато говорити про те, в чому не вельми розбираєшся. Дається взнаки братська підготовка з болталогії.

В купе тепло. Сильно пахне вогнищем. Речі пропитані цим запахом наскрізь. На розмови немає сил. Осягаю сакральне значення чистої постілі.

І, нарешті, рідний Київський вокзал. Мороз і сонце. Льоша озирається і запитує, чи не їде хтось завтра в Карпати. Він запрошує. У мене те саме відчуття: класно, але мало. Не до кінця відірвалися від цивілізації. Не дуже приємно повертатися.

Класно, але мало. Я розумію сенс походу. В горах ні про що не думаєш. Просто йдеш. Слідкуєш, аби не впасти. Збираєш дрова. Розпалюєш багаття. Готуєш їсти. Сушишся. Нема коли переживати чи думати про абстракції. Душа відпочиває. Але якщо міркувати логічно, це абсурд: дертися в гори, щоб заночувати під ялиночкою та поговорити з вуйком. Наступного разу треба придумати собі місію. Наприклад, встановити на вершинах хрести.

фото 1

фото 2

фото 3

"обои" 1

"обои" 2